Гільдія гідів організувала лекцію "Українське традиційне вбрання:міфи та реальність"

Перший день зими розпочався для членів Гільдії гідів з розмови про українське традиційне вбрання з старшим науковим співробітником Інституту народознавства НАН України, кандидатом історичних наук, етнологинею Оксаною Косміною, котра майже сорок років досліджує українську матеріальну культуру.
Український національний одяг є яскравим проявом самобутності нашої культури і становить один з найбільш рухомих ї видів.
Сьогодні ми говорили про стереотипи та вигадки, які часто поширюють ЗМІ про традиційне вбрання українців, і намагалися зрозуміти, звідки коріння у цих міфів.
Розмову почали з доволі поширеного міфу про походження вишиванки з давніх часів, навіть із Трипілля або від сарматів. У ранні періоди розвитку цих культур не було вишиванок, а були вишиті речі. Українську сільську вишиту сорочку та вишиванку не можна ототожнювати – це різні речі. Сорочка з’явилася значно пізніше – і це варто пам’ятати, щоб не повторювати цей міф.
Другий міф, якого торкнулися, міф про заснування дружиною князя вишивальної школи в час Київської русі. Це вигадка, яка живе вже доволі давно і яку підтримують навіть деякі поважні мистецтвознавці. Хоча, якщо звернутися до історичного джерела, то в літописі нічого не написано про школи та вишивку. Там розповідається про життя дружини князя в монастирі за чернечим чином. І це ще один доказ того, що потрібно ретельно перевіряти факти, щоб не потрапити під вплив міфів, які поширюють засоби масової інформації.
Третій міф був про «сорочку Полуботка». Про цю історію писали ще в 30-х роках ХХ ст. Насправді ця сорочка не є чоловічою або жіночою, вона не українська, а належить до чемерисів (марійців). Існують відшиті речі, схожі на ці сорочки. Наприклад, відшита чоловіча сорочка з таким візерунком є в Полтавському краєзнавчому музеї, де написано «сорочка Полуботка XVIII століття». Усі, хто приходить до музею, вірять, що була така сорочка.
Також пані Оксана торкнулася й надзвичайно важливої теми - ставлення до автентики.
В Україні багато людей вважає, що автентику можна носити чи використовувати в комерційних цілях.
Таке ставлення виглядає по-варварськи на тлі всього цивілізованого світу.
Старі тканини не вічні – вони зношуються,розповзаються після численного прання, руйнуються. Саме так ми втрачаємо артефакти для культури.
І одна справа, коли то робиться по нерозумінню, і зовсім інша - коли відомі дизайнери ріжуть автентичні речі навмисно. Порізану річ для культури можна вважати втраченою. І це - не дарування їй другого життя, як інколи це називають. Це вбивство, адже автентику треба зберігати.
Майже дві з половиною години пролетіли непомітно, в цікавій розмові.
Ми дякуємо за гостинний прийом нашим партнерам - Музею Становлення української нації за підтримку наших ідей!